Першою на війну пішла молодь
Гори списів зламано в суперечках довкола мобілізації. «Мобілізація» стала словом 2023 року в Україні, потрапивши на пік суспільної дискусії.
У поточному році термін рішуче йде на дубль, оскільки заморока з призовом, очевидно, далека від завершення.
Читайте також: Мобілізація по-новому – що зміниться для запоріжців після вступу в дію закону
У розпорядженні редакції є мемуари уродженця Запорізької області, де описані враження від мобілізації під час німецько-радянської війни. Якщо коротко, то призивали без зайвих слів і насамперед молодь. У нас тепер поки що все навпаки.
Утім, не збираємося порівнювати й роздавати оцінки діям силових структур України та російської імперії у форматі СРСР: різні часи, різні режими, різні пріоритети. Прочитавши фрагменти мемуарів нижче, ви, можливо, захочете зробити власні висновки щодо ймовірних паралелей.
Автор спогадів Іван Швець пережив німецько-радянську війну підлітком (народився він 1929 року) у рідному селі Єлизаветівка Василівського району. По-народному Єлизаветівку називали Больбатова, а фактично це була околиця більшого села Балки і 1959 року їх об'єднали.
Дитяча пам'ять Івана Швеця виявилася чіпкою, багато деталей з сільського життя він підмічав, а в зрілому віці виклав на папері. Сьогодні публікуємо ті фрагменти з мемуарів Івана Петровича, де він згадує мобілізацію 1940-х років.
Іван Швець (у центрі) з братами Василем (зліва) і Петром (справа)
Окрема подяка запоріжцю Олексію Швецю, який люб’язно надав редакції спогади свого дядька Івана Швеця.
Перший шок
«1941 року в нашому колгоспі радіо ще не було і нам повідомили [про початок війни] кур'єром з сільради. Усі були збуджені непередбачуваним майбутнім. […]
Чоловіки групувалися і вели часто суперечливі розмови, по-різному уявляючи перспективи. Чимало були впевнені у швидкій перемозі і говорили, що шапками закидаємо. Інші стверджували протилежне.
Приїхали [уповноважені] з сільради і словами, сповненими ентузіазму, запевняли, що скоро розіб'ємо ворога і війна закінчиться за два місяці».
Заклик Сталіна
«Надвечір після роботи, як і раніше, збиралися чоловіки, але вже старшого віку, оскільки молоді були призвані відразу після початку війни. Обговорюючи [становище, що склалося], кожен висловлював свою думку. Деякі здебільшого мовчали, боячись накликати на себе [звинувачення в пропаганді] сумнівів у нашій перемозі. Тим більше, що з'явився заклик Сталіна: «Ворог буде розбитий, перемога буде за нами!».
Більшість людей думали, що фронт до нашого села не дійде».
Чоловіки довоєнних Балок
Мобілізаційний вік
«Почалася поглиблена мобілізація. Спочатку йшли молодші, а потім - старші. Граничним для призову молодих хлопців став 1922 рік народження. Старший вік для мобілізації у 1941 році був обмежений 50-літтям».
Читайте також: Без «обемежено придатних» та з реєстром військовозобов'язаних – як в Україні змінилася мобілізація
Фронт наближається
«Зведень з фронту до села не надходило. Прийшла вказівка для тих, хто має радіоприймачі та рушниці: зобов'язані їх здати.
Тим часом фронт дедалі ближче підступав до нас. […] Багатьох учителів мобілізували до винищувального батальйону».
Батько іде на війну
«Рибалки [з артілі] за вказівкою припинили вилов - багатьох забрали до армії, та й шлях відправляння риби, певно, був уже відрізаний».
Батько Івана Швеця Петро Іванович до війни працював у риболовецькій артілі в Балках. Чоловіки (на фото саме вони) займалися промислом у розкішних тоді плавнях
«Незабаром викликали повісткою на призов і [40-річного] батька [він воював ще в громадянську в Будьонного]. Як збирався батько і як прощався з мамою, я не бачив – вони були на кухні. Я з [півторарічним братом] Васею стояв у передній хаті [передньою хатою називали ту половину житла, вікна якої виходили на вулицю], коли батько вийшов з похмурим обличчям від мами й підійшов до нас. Поволі подивився на нас з якоюсь затримкою, підняв Васю за ліктики, поцілував його, а потім мене, і пішов.
Коли я повернувся обличчям до кухні, [то побачив, що] мама стояла, притиснувши кінець білої хустинки до щоки.
Жахливе це слово «прощання». Спазми стискали горло, але я тільки мовчав, наче батько йде в плавні [там він влітку з іншими чоловіками з артілі постійно ловив рибу і приходив додому лише на вихідні]. Я чомусь думав, що війна незабаром закінчиться і батько повернеться».
Читайте також: З окупованої частини Запорізької області вдалося повернути 17-річного сироту – подробиці
Учителі з винищувального батальйону
«1 вересня я пішов до школи, оскільки школа таки працювала – з надією на майбутнє. По середині дороги з'явилися невеличкі пагорби зі встромленим розлогим гіллям. Їх охороняли мобілізовані вчителі з винищувального батальйону. На запитання, що там зарито, учителі відповідали: протитанкові міни. За кілька днів школи закрили і ми зрозуміли: фронт уже десь недалеко».
Повістки – тільки вночі
«Підійшла остаточна мобілізація. Повістки стали приносили тільки вночі. Відхід останніх [здатних воювати чоловіків] та плач людей наганяли на душу важкий стан: ніби вони вже ніколи не повернуться».
Кадр з документального фільму Олександра Довженка «Битва за нашу Радянську Україну» (1943 рік)
Читайте також: Як правильно оформити заяви на відстрочку від служби за новим законом – приклади
Вікно можливостей для полонених
«Усе далі в глиб країни просувалася німецька армія зі своїми союзниками, оточуючи значні ділянки нашої території. Майже вся техніка та жива сила [частин Червоної армії, які не встигли відступити] опинилися в оточенні. Залишалося одне з двох: здаватися або ховатися».
Радянський солдат у таборі для полонених у Білорусі. 1941 рік. Ще зовсім юний хлопчина
«Ті, кому ніде було ховатися, а це переважно солдати, мобілізовані зі східної частини країни, змушені були здатися в полон. А ті бійці, чий рідний край вже був зайнятий німцями, прийшли додому. Німці не перешкоджали, адже ті, хто прийшов додому, все одно працюватимуть на них. […]
Прийшов додому і наш батько Петро Іванович, він був погоничем худоби. […]
Приблизно половина селян прийшла з полону. Похоронок ні на кого тоді ще не присилали».
[Можливість вийти з полону для місцевих жителів була до листопада 1941 року. Потім уже всіх бранців відправляли на роботу до Німеччини. Бліцкриг не вийшов, війна затягувалася і стало зрозуміло, що німецькі солдати не повернуться на свою роботу. Тому з полону радянських бійців уже не відпускали].
Місцевий колаборант
«Почали відновлювати колгоспне господарство. Хоча воно й не зазнало великих втрат, але ще до окупації багато розтягли. Старостою був призначений Бугар Семен. Уся влада здійснювалася комендантом через старосту».
Читайте також: "Людям треба нагадувати, що війна не закінчилась" - у Запоріжжі відбувся пікет на підтримку полонених
Жінки розжилися на чоловіків
«Точно не знаю, але говорили того року, що в Дніпропетровську перебувало в таборі військовополонених 300 тисяч наших солдатів, багато з яких були ще й необмундировані.
Селом пройшла чутка, що в дніпропетровському таборі можуть бути й люди з нашого села і за клопотанням колгоспу німці з табору відпускають додому.
Тож кілька жінок з Больбатови поїхали до Дніпропетровська, а повернулися із зовсім незнайомими шістьма молодиками років 20-25.
Річ у тім, що коли наші селянки звернулися до німців із певними прізвищами, то виявилося, що цих земляків у таборі не було. Тоді місцеві жителі дали жінкам кілька записок, знайдених після проходження колони полонених. [Залишити записки] іноді полоненим вдавалося.
[Указавши прізвища із записок] жінки звернулися до німців, ті повірили й викликали полонених. І цих хлопців відпустили.
Наші жінки їх тепло зустріли й привезли до Больбатови. Так у нас в селі з'явилося поповнення».
Повз мешканок окупованого міста проходить колона радянських полонених. 1941 рік. Імовірно, Україна
Читайте також: Вулиці порожні, лікуватись ніде, на людей тиснуть - як виживають українці у тимчасово окупованих Пологах
Трагедія вдови
«У баби Василини [з роду Щурів] було три доньки і двоє синів. Дві доньки не вийшли заміж і жили при ній.
Один син прийшов з війни неушкодженим і працював у колгоспі конюхом, а другий, Петро, жив десь у місті з дружиною та п'ятирічним сином. [На фронті] він потрапив, як і багато хто, в полон, але зумів уникнути концтабору і прийшов додому.
Життя в місті під час війни було важким і багато хто повертався до рідного села, аби хоч якось протриматися у важкі роки. Приїхав і Петро з дружиною та синком до своєї мами. Чоловік він був високий, красивий та плечистий і в 1942-43 роках працював з нами в одній бригаді з прополювання кукурудзи, а я тоді коня водив [у культиваторі].
Підійшли наші війська, і хто раніше ховався від війни чи вимушено потрапив у полон і потім якось зумів вирватися – усіх на фронт, спокутувати перед Батьківщиною провину. Тим паче, що передова лінія поряд. Узяли всіх, кого треба було брати, – і на передову в бій.
Багато тоді наших загинуло. [Когось могли родичі] за сповіщенням знайти ще не закопаним. […] Знайшли і Петра, впізнали, привезли додому і на своєму кладовищі поховали. Залишилася його мати з двома доньками й невісткою з онуком. Та не заладилося щось у них між невісткою та свекрухою. Усі люди казали, що виганяє невістку з дому, а тій нікуди їхати. А, може, ще щось… Хтозна.
Усе плаче й плаче невістка, важке життя для неї настало у свекрухи. Журилася, а виходу не могла знайти. Крім одного.
Надумала невістка вдавитися. Та так це їй у голову влізло, що й про синочка забула.
Вийшла зі свекрухиного двору і завернула до садиби нашого діда. Там росла велика груша-кислиця, яку ми з хлопцями обривали ще з недозрілими плодами. А поруч абрикос, на нього можна вільно залізти. Ось і полізла вдова на цей абрикос.
Ми якраз із хлопцями на вулиці стояли і хтось каже: «Дивіться, якась тітка на абрикос полізла». У той момент і дорослі стояли біля контори.
Дивимося, а вона щось там розплутує чи зав'язує, а потім стрибнула з абрикоса, повисла на якомусь ремені, він зразу ж обірвався. Упала ця жінка на спину і тут же кинулися до неї люди, [побачили, що] петля на шиї з обірваними кінцями старої солдатської обмотки.
Підняли її, дорікнули, що в дитини матері не буде, і повели до будинку, де вона жила зі свекрухою. Потім чув я, що ця вдова кудись виїхала».
Полонені радянські солдати в обмотках. Обмотки – це тканина, яку намотували на ноги від ступні до коліна (благенька заміна чоботям). От на такій ганчірці й хотіла повіситися бідолашна жінка
Читайте також: Безкоштовна лінія для ветеранів - куди звертатися за психологічною допомогою
На фронт або за німцями
«Після звільнення Балок все населення, що перечікувало в плавнях, повернулося додому. Усі особи віком від 16 до 60 років зобов'язані були з'явитися на збірний пункт. […]
Днів через два приходить батько [з плавнів], каже: зарахували тут недалеко до частини. […]
Батько пішов, а ми залишилися вчотирьох [мати й троє синів]. Мама хвилюється: адже можуть узяти до армії і сина Петю [1927 року народження]. І вже відчуваю, що коли згадуємо про батька, вона думає і за Петю, а я ніби відгадую її думки: навряд чи залишиться живим.
Багато чоловіків мобілізували тими днями. Усіх, які з полону поприходили, - на фронт, усіх - на передній край, крім фахівців.
Але ще більше пішли з німцями. Хто не зміг втекти, того [німці] загребли на окопи чи собі в госпчастину [ішли й добровільно, щоб залишитися живими]. А були й такі, що завинили перед народом при німцях, і з ними пішли для прислужування».
Читайте також: Неймовірна знахідка - з прифронтового села на Запоріжжі вивезли старовинну родинну скриню (фото)
Цвіткове – символ горя
«Петю викликали, записали рік народження, але залучати до служби не стали – молодий ще. І так весь 27-й рік народження».
***
«Петра направили на риття оборонних окопів, оскільки йому виповнилося всього 16 років. Решту хлопців, які старші, - на передову. […] За кілька днів почали приходити похоронки на загиблих.
Дуже багато полягло наших селян ненавчених та необмундиваних під [селом] Цвітковим. […]
Німці хотіли прорвати оборону наших військ, які закрили вихід гітлерівців з Криму. Кинуті були в бій і хлопці 1926 року народження, багато з яких загинули. Лише пізніше за велінням згори 1926 рік був знятий з передових позицій».
На околицях безвісного Цвіткового – невеличкого села за 20 кілометрів від Балок – обривався потік молодих життів
Війна спише
«Петю викликали на Всевобуч [так називалася система обов'язкової військової підготовки], адже допризовник.
1926 [рік народження] послали в бій ненавчених, ще незміцнілих […]. Багато загине? Війна спише. Так треба. А перемога, успіх виправдають усе – де було правильно і неправильно. […]
Багато хлопців цього року народження загинуло та було поранено, поки керівництво країни не дало вимушену вказівку: 26-й рік у бій не посилати. А таких з нашого села кого вбили, кого поранили. Поранили Василя Германа (товариша Петі), Шевченка Івана, Афоніна Олексія. Загинув Мишко Пархоменко та інші».
Читайте також: У Запоріжжі до Дня матері відкрили фотовиставку та показали зворушливі світлини
На німецьку позицію
«Трохи згодом, коли обстановка дещо стабілізувалася, за винятком набридливих гарматних пострілів, додому зайшов наш батько, поранений у руку вище кисті. […]
Я запитав, де його поранили. Відповів, що за посадкою 6-го поля, це вже за дорогою з Благовіщенки на [Велику] Білозерку. […]
Він говорив тоді нам з мамою, що був посланий до передової німецької позиції.
«Ніч. Темно. Мрячить дрібний дощ, повзу поближче до німецької траншеї, слухаю. Уловлюю слухом пересування німців.
Передають ланцюжком команду окопатися й спостерігати. Почав рити окоп. Вирив. Треба хоч трохи прикрити стеблами кукурудзи – дощ мрячить. Підповз ближче до стебел, зірвав кілька. Освітлила ракета, постріли, кулі мимо.
Ще постріли – і куля влучила в руку. Приліг, довго не ворушився, а потім поповз назад».
Ось така, приблизно, була розповідь [батька].
Поїв [він удома] трохи. Каже: рука болить, направлення є в медсанбат».
***
«Багато тоді людей загинуло на цьому напрямку, особливо під Цвітковим. […] Як розказували тоді солдати, по 9 разів у контратаках сходилися [в іншому місці мемуарів автор називає навіть число 12], часто німці пускали танки, аби прорвати оборону».
Боєприпаси часів німецько-радянської війни, знайдені поблизу Цвіткового 2016 року
Фото: архів сім'ї Швець, Музей Балківський/ facebook, old.archives.gov.ua, 9gag.com, wwii.space, dsns.gov.ua
Титульне фото: старший лейтенант Негода цілує рідну землю. Україна, 1943 рік
Попередні публікації спогадів Івана Швеця
Народний історик записав: як у запорізькому селі колгоспом поминали померлих
Народний історик записав: як у запорізькому селі дуріли корови
Історія повторюється? Як проводили евакуацію на Запоріжжі у Другу світову
Каховська ГЕС зруйнована. А що було, коли підірвали Дніпрогес 82 роки тому? Свідчить очевидець
Без грошей: пригоди колишнього абітурієнта на Запоріжжі сьогодні шокують
Коли діди були малими: як щедрували на Запоріжжі майже 100 років тому
Молодший брат: відомий запоріжець дивом вижив серед голоду й бомбардувань
Російські «добровольці» колись нагрянули і в Запорізьку область – що вони тут робили